Історичні дослідження в другій половині XIX століття

Новий етап у дослідженні історії України відкривають відомі історики, громадські і культурні діячі – Микола Костомаров і Володимир Антонович. Основні історичні дослідження М.І. Костомарова присвячені історії XVI–XVIII ст. Це монографії "Богдан Хмельницький", "Руїна", "Мазепа" та ін. Всі праці історик писав на документальних матеріалах художнім стилем, що робило їх надзвичайно популярними. М.І. Костомаров був першим, хто в своїх роботах "Две русские народности" і "Черты народной южнорусской истории" розрізняв два племені, народи: великоросів, які були колективістами і общинниками, самовідданими монархії, та українців – індивідуалістів, які прагнули до волі і бажали, щоб влада не втручалась у їхні справи.

Праці М.І. Костомарова були яскравим виявом народницьких ідей. В центрі уваги історика було селянство, масові народні виступи. Продовжив роботу М. Костомарова Володимир Антонович. Поляк за походженням, він ще студентом заявив про необхідність вивчення української історії, культури, мови. Володимир Боніфатійович був професором Київського університету, брав активну участь у діяльності громад, співпрацював з діячами Галичини.

У науці В. Антонович працював переважно над історією Правобереж­ної України, соціально-економічною історією України, велику увагу приділяв вивченню історії козацтва, гайдамаччини, шляхти. В. Антонович був одним із перших, хто активно використовував досягнення археології в історичних дослідженнях, великою є роль історика в дослідженні і виданні архівних документів. Ідеї В. Антоновича поділяло багато його учнів, які згодом стали відомими вченими. Серед них Д. Багалій, М. Грушевський та ін. В той же час у Києві працювали такі відомі історики, як Олександр Лазаревський, Микола Василенко. У Харкові під керівництвом професора Дмитра Багалія досліджувалась історія Сіверської землі та Слобожанщини. В Катеринославі Дмитро Яворницький написав "Историю запорожских казаков" у трьох томах, яка і до цього часу є одним з кращих творів, присвячених запорожцям. В Одесі активну роботу в кінці XIX ст. розпочав Михайло Слабченко – дослідник історії півдня України та економічної історії.

У Петербурзі вивчала історію України Олександра Єфименко, в Москві – Василь Пічета. Успіхам у дослідженні історії України сприяла діяльність громадських наукових товариств: в Одесі – це "Общества истории древностей", в Києві – "Исторического общества Нестора Летописца", у Харкові – "Историко–филологического общества".

Неабияке значення у відтворенні минулого України мали документи XIII–XVIII ст., знайдені в місцевих архівах і опубліковані у спеціальних збірниках: "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России" (у п’яти томах) та "Акты, относящиеся к истории Западной России " (у 15 томах).



Велику роль у популяризації історії, археології та етнографії відігравав щомісячний історико-етнографічний журнал "Київська старовина", який виходив у 1882–1907 рр. У журналі друкували свої праці В. Антонович, Д. Багалій, Д. Яворницький та ін.

В останні роки XIX ст. починає активно працювати один з найвідоміших українських істориків, громадський і політичний діяч Михайло Сергійович Грушевський. Свою фахову кар’єру він розпочав, очоливши кафедру історії у Львівському університеті. Його наукові інтереси охоплювали питання з історії, етнографії, літератури, археології. Ним написано кілька загальних робіт з історії України: "Очерк истории украинского народа", "Ілюстрована історія України", але головною працею стала "История Украины–Руси " в десяти томах. М. Грушевський виклав історію України від первісної доби до часів Хмельниччини. Ця робота узагальнювала накопичені знання, підводила певний підсумок розвитку історичних досліджень. Головною думкою твору стала ідея унікальності історії України. Праці Грушевського продовжували народницьку традицію історіографії.

Але поряд з традицією народництва поступово почав з’являтися новий підхід до вивчення української історії – державницький. Головною ідеєю цього підходу стало дослідження боротьби за національну державу, вивчення державницької діяльності української верхівки, вивчення національної державної ідеології. Першими, хто спробував з таких позицій вивчати історію України, стали Ф. Уманець та С. Томашівський.

Початок XX ст. був надто бурхливим в історії Російської імперії і не сприяв розвитку історичної науки в Україні. Революція 1905–1907 рр. політизувала суспільство. Всі відомі українці брали участь у політичній боротьбі, їм було "не до історії". Період контрреволюції з її обмеженням українофільського руху теж не сприяв вивченню минулого. А згодом почалась перша світова війна, яка завершилась для Росії великим революційним зривом.

В умовах становлення української держави у 1917–1920 рр. було написано велику кількість перших підручників з історії для початкових шкіл. Крім того, всі українські історики активно діяли в політиці: М. Грушевський очолював Центральну Раду, Д. Дорошенко – Міністерство закордонних справ, В. Липинський був українським послом у Відні. Дослідження української історії відкладалось на пізніший час.


0008463495795659.html
0008553127805693.html
    PR.RU™